Олена прийшла з роботи, накрила на стіл і вони з Миколою і сином Іваном нарешті сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон, вона побачила, що телефонує мама. Оленка байдуже виключила звук і відклала телефон подалі.
“Вже й повечеряти спокійно не дадуть” – подумала жінка і продовжила трапезу.
Олена завжди вважала, що батьки їй нічого не дали, все що у неї є, вона досягла сама, без сторонньої допомоги. А на батьків десь глибоко в душі образа була, що не забезпечили її нічим, і їй самій довелося пробивати собі шлях у житті.
Те, що вона зараз успішна столична бізнес-леді, яка живе у власній квартирі – це результат її важкої праці, тому вона зараз поїсть, відпочине, а потім перетелефонує мамі. Та за вечерею Олена вже й забула про дзвінок матері.
Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Зранку Олена відчула щось недобре, незворотне, і подзвонила матері. В слухавці почула кілька слів: «Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити».
Хоч Олена і пообіцяла матері, що приїде, проте вирішила що допрацює ще два дні, а на вихідних поїде до батьків в село, адже вона не була вже там майже рік – все робота, та й робота.
Весь день думки про батька не покидали її. З ним в Олени склалися непрості стосунки. У батька був складний характер. Він був проти того, щоб Олена виходила заміж за Миколу.
А десять років тому, батько раптом приперся до доньки з зятем налагоджувати стосунки. Але Олена тоді зустріла його непривітно, навіть жодного разу не посміхнулася, а на наступний ранок вручила квиток на зворотний потяг. Сказала: «Повертайся до себе. У нас тут і так тісно». Правда, подарувала стільниковий телефон: «Дзвони, якщо що».
Та останнім часом батько щось зовсім здав. Уже й не телефонував, сили не було. Щось підказувало жінці:
– Треба їхати. Батько є батько.
Вона подзвонила на роботу, пояснила ситуацію, взяла за свій рахунок, на тиждень.
У потязі було дуже спекотно. Олена лягла на бік, відвернувшись від сусідів по купе, і вкрила ноги простирадлом. Попереду ніч, а завтра вона буде вже в батьків.
Рідне село повіяло чимось заспокійливим. В задушливому місті вона вже й забула, як пахне свіже повітря. Та чим ближче підходила Олена до рідної хати, тим сильніше їй хотілося якомога швидше обняти маму, і батька, нехай у неї з ним не завжди і було взаєморозуміння. Її переповнювало передчуття чогось незворотного.
Мама зустріла Олену на хвіртці. З виразу її обличчя донька зрозуміла, що запізнилася. У руках мами був білий конверт, вона простягнула його Олені. Донька обійняла маму, безперестанно шепочучи їй: «Пробач, що не встигла, що мене не було поруч з тобою».
Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На конверті великими літерами було виведено: «Олені Сергіївні, моїй доньці». Вона дістала зсередини листок, вирваний зі шкільного зошита, і почала читати:
«Оленочко, донечко моя дорога! Можливо я був не найкращим батьком. Я не дав тобі усього того, чого ти так хотіла, і на що ти заслуговувала. Не тримай образи за це на мене. Але, можеш не сумніватися, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся тобою. Бережи маму. Прощай. Тепер я буду молитися за тебе з небес. Твій батько».
Те, що відчула Олена в цей момент, важко описати словами. Плакати не переставала, а відчуття незворотності завдавали ще більшого болю. В голові крутилося лише одне питання: «Чому? Чому вона не знайшла час, щоб приїхати вчасно до найріднішої у світі людини?».